В тот день, когда я узнала результат анализа, мне помогли мама и сестра. Я верила и не верила, впадала в отчаяние и молилась на ошибку. Но, потеряв опору в своем здоровье, нашла нечто большее– стимул, толчок, который заставил посмотреть на мир в другом ракурсе. Раньше я мечтала о каком-то событии, после которого стала бы счастлива: вместо того, чтобы жить своей жизнью, я то ждала улыбки судьбы, то отступала перед трудностями.
О группе взаимопомощи узнала из рассказа женщины, с которой лежали в одной палате больницы.
 Ощущение почвы под ногами, сила в самоценности, желание проживать каждую минуту как лучшую – это я вынесла с первого занятия. Теперь я работаю в Сумском областном отделении ВБО «Всеукраинская сеть ЛЖВ» и являюсь членом Сети. Для меня открылись новые возможности реализовать себя, помочь своим друзьям, тем, кто даже не знает о возможностях улучшения жизни ВИЧ-позитивного человека.
До того, как я начала посещать группу, моими двигателями были страх и ненависть: оба эти чувства касались окружающих и будущего. Сегодня моя душа  переполнена  любовью ко всему миру, которой я готова поделиться и с вами.
Я люблю свою племянницу. Уделяю ей много времени. Ей 9 лет.  Мы вместе учим уроки, проводим свободное время, прогуливаемся. Ходим в кинотеатр. У меня много друзей, которые знают о моем статусе. Они меня морально поддерживают.
А еще, я очень люблю свою работу…

Ти прекрасне завжди!
Ти найкраще після пережитої ночі розпачу, болю та гірких одиноких сліз.
Ти дуже дороге і прекрасне, тому що проявилося в гарненькому усміхненому личку маленької кровиночки - рідної донечки. Життя прекрасне - бо донечка ЗДОРОВА...
Початок чи кінець. Я незаміжня, вагітна 24-річна жінка без стабільного заробітку та надійної підтримки сім'ї, вирішила народжувати. Незважаючи ні нащо я хотіла дитину, мого щастя не могло затьмарити нічого (я так думала), але...
Облік в жіночій консультації, аналізи, 4-ри місяці вагітності, обстеження на ВІЛ, його наявність в крові та Я - САМА. Це був кінець, була темрява, була ніч, яку я пережила тільки маючи надію, що це якась прикра помилка. То була найстрашніша ніч у моєму житті: передчуття лиха і надія на помилування. Як довго було чекати ранку, як страшно виходити на люди.
Засірів ранок... Я, зайшовши до храму і молячи Бога про помилування, обіцяючи йому все, що тільки може зробити людина заради спасіння, поїхала до Центру СНІДу.
Це не була помилка, але це не був і кінець. Лікарі розповіли мені, що якщо я буду пити ліки вчасно, гарно харчуватися, відповідально ставитися до виношування, народження і догляду за дитиною, то на 98% дитина народиться без ВІЛ.
І знову молитви, чекання, сльози, надія і віра...
Пологи. Що таке пережити пологи самотній ВІЛ- позитивній жінці? Страх, сором, невпевненість, біль і... огида від медперсоналу. До тебе бояться доторкнутися, заговорити, роблять вигляд, що не бачать твоїх сліз. Але, попри все, знайшлись добрі люди, які з професійною порядністю та людською добротою зробили все від них залежне, щоб моя донечка була здоровою. Щиро дякую працівникам Вінницького обласного відділення ВМ ЛЖВ, які завжди були зі мною у важку хвилину, підтримували мене, відвідували у пологовому будинку. Я зрозуміла, що я не сама. Я дякую їм щиро і молю Бога за них. Кожен свій день я буду згадувати їх з вдячністю.
В кінці кожної поганої історії має бути щасливе завершення. Я вже щаслива тим, що я живу, ходжу, дихаю і виховую свою донечку.
Тепер я точно знаю, що в темряві немає відповіді ні на одне питання. Поки темно - доти боляче. Треба вибиратися з чорної домовини, відкривати очі, треба впускати світло в своє серце і випускати всі почуття зі своєї душі. У кожен із важких днів знайдеться хтось, кого можна любити , а з любов'ю все змінюється на краще.
Дякую тобі, Боже, за моє життя, за добрих людей, яких я люблю та довіряю їм. Найбільше дякую за донечку, за те, що вона здорова.
Я пережила ніч, темрява в минулому і сьогодні, як і кожен свій день на Землі я скажу:
«Доброго ранку, життя! Ти прекрасне завжди!»

"Ніколи не думала, що це зі мною трапиться... Так вийшло, що у свої 42 роки я закохалася", - починала свою розповідь Лідія. Дивлячись на цю жінку, яка рано втратила свою красу, починаєш розумієш її нелегку доля. Заміж вийшла рано, у 18 років, тому що хотілося самостійного життя, щоб чимось відрізнятися від своїх подруг, які бігали до сільського клубу та крутили романи з місцевими парубками. Але доля не склалася. Чоловік, майстер на всі руки, почав пиячити. Ні вмовляння, ні сльози, ні крики дружини та матері не допомагали, а навпаки, викликали агресію. Страждали всі: і рідна старенька мати, і дружина, й маленька донечка. Лідія не знала, що робити, куди їй подітися з дитино. Доводилося ховатися від п'яного оскаженілого від горілки чоловіка у подружок та сусідів.

Одного разу, зайшовши до сусідки, Ліда побачила його - свою долю. Вони зустрілися поглядами, і Ліда відчула, що потонула в цих великих карих очах, обрамованих густими пухнастими віями. Чоловіка звали Михайлом. Познайомились.

Здавалося, що час зупинився. Розмовляли до ранку. Михайло приїхав з Донецька до матері, влаштувався на роботу. Про своє минуле розповідав неохоче, більш розпитував про Лідине життя. Вже під ранок, дивлячись в очі, несподівано промовив: "Переходь до мене жити. Місця вистачить і тобі, й дитині, та й матері буде допомога". Не вагаючись, жінка погодилася, і цього ж дня, забравши доньку, перебралася до Михайла. Почалося нове життя, сповнене радості та великих надій на майбутнє. Здавалося, нічого не може перешкодити щастю нової родини. Але Михайло почав хворіти. Лікарі поставили діагноз - туберкульоз. Почалися довгі сірі дні: лікарня, господарство, і знову лікарня. Так пройшло півроку. Михайлу не ставало краще не дивлячись на всі старання лікарів. Потім знову обстеження, і знову удар - у Михайла виявили ВІЛ, четверта клінічна стаді, рівень СД4 клітин дуже низький...

На похорони приїхала перша дружина Михайла. Вона й розповіла, що Михайло довгий час «коловся». Ця жінка говорила Ліді жахливі речі про життя з наркоманом, про те, що  з квартири виносилися всі речі заради наркотику. Невже це все про її Михайла? Мозок відмовлявся це сприймати.

Завдяки дружині Михайла Ліда звернулася до Сумського обласного відділення ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ», де її привітно зустріла маленька худорлява дівчинка - соціальний працівник організації. Вони сиділи в затишній кімнаті, пили чай і Ліда, яка не любила говорити, а тим паче скаржитися, почала свою розповідь. Вперше за декілька років з очей котилися солоні, гарячі сльози. Її не осудили, а навпаки, зрозуміли і підтримали. Далі - тест на ВІЛ. Результат був позитивний. Але, як зізналася Ліда,  вже не було так страшно - поряд з нею була дівчина, яка її дійсно підтримувала, бо ж сама не одразу сприйняла свій статус і розуміла Ліду як ніхто на світі.

Тепер Ліда часто приходить до організації на групи самодопомоги, вечори відпочинку, підтримує тих, хто нещодавно дізнався про свою хворобу. Дивлячись у розгублені та наповнені страхом майбутнього очі нових клієнтів організації, Ліда бачить в них себе, ту, іншу жінку, якою вона була раніше, до знайомства з працівниками організації.

Пройшовши протитуберкульозну профілактику, Ліда почала приймати ВААРТ. Вона знає, що її життя в її руках, тому дуже відповідально ставиться до прийому терапії: за чотири місяці жодного пропуску! Жінка почувається добре, завжди у гарному настрої та з планами на майбутнє: треба мати гарне здоров'я, щоб поставити на ноги дитину, віддати заміж, няньчити онуків, допомагати старенькій матері Михайла, яка стала такою рідною. А ще треба гарно виглядати, бо вона в першу чергу жінка.

Меня зовут Артем, и мне хочется, чтобы мою историю прочитали те, кто только становится на этот скользкий путь. Я начал принимать наркотики, когда мне было 16 лет. Тогда это было просто любопытство и меня привлекало то ощущение полета, которое я испытывал при употреблении наркотиков. Но дальше появились проблемы, стало сложнее доставать наркотики, и в 19 лет я бросил их употреблять.
К тому времени тяга к спиртному стала главной в моей жизни. Я пропадал на несколько месяцев и родители не знали, где я и что со мной происходит. Моя семья пыталась помочь мне, хотели направить меня в реабилитационный центр, но я всячески избегал общения с близкими. Сейчас я даже затрудняюсь вспомнить, как прошли эти годы, чем они были заполнены...
Не помню, почему я решил пройти обследование на туберкулез, но выяснилось, что я болен и мне срочно необходимо лечение. Я задумался, хочу ли я умереть от болезни и по-настоящему испугался. Мне пришлось обратиться в тубдиспансер и проходить лечение.
Мои знакомые, которых это заболевание тоже не миновало, посоветовали пройти мне обследование еще и на ВИЧ. Когда пришли результаты, мне стало еще тяжелее: подтвердился ВИЧ-позитивный статус.
Тогда за меня и мое спасение взялись сотрудники консультационного центра: социальный работник и консультант. Именно они убедили меня принимать АРВ терапию, контролировать собственную жизнь Я практически перестал употреблять спиртное и сейчас пытаюсь изменить свою жизнь, наладил отношения с близкими. Я благодарен всем, кто помогает мне. Я уже пытаюсь устроиться на постоянную работу, сделал паспорт и, наконец-то, чувствую себя человеком.
Это - история клиента направления по приверженности АРТ для людей с тройной проблемой: ВИЧ-инфекция, туберкулез и зависимость.
Сегодня, благодаря комплексному подходу и работе мультидисциплинарной команды на территории поликлиники Противотуберкулезного диспансера, ВИЧ-позитивным людям доступен полный спектр услуг по диагностике туберкулёза. В этот комплекс услуг включены как традиционные методы (рентген, флюорография) так и дорогостоящие методики, позволяющие диагностировать внелегочные формы заболевания (компьютерная томография). Для улучшения доступа к лечениютуберкулеза (в том числе контролируемого) в прошедшем году был отремонтирован и оборудован ДОТ-кабинет для пациентов, нуждающихся в регулярном посещении доктора. Для клиентов с зависимостями работает программа заместительной терапии на базе медучреждения. Кроме медицинских услуг клиенты проекта получают консультации социальных работников, врачей, консультантов «равный - равному», информацию или психо -эмоциональную поддержку.

Никогда не думала, что мне придется пройти такой жизненный путь. Окончив школу, я пошла работать. Моя работа мне очень нравилась: я выходила на первые места, получала грамоты. В общем, что и говорить! Вышла замуж, родила двоих детей.
Казалось - живи и радуйся! Но в жизни не только белая полоса, но и чёрная. Так и со мной случилось - пошла чёрная полоса. Семейная жизнь не сложилась, с мужем расстались. И вот тут появляется Он! Он, которого я полюбила! Я знала, что он употреблял наркотики и наивно думала, что смогу ему помочь. Получилось совсем не так, как я планировала... Я сама влезла в это болото и потихоньку начала всё терять: сначала свою любимую работу, соответственно стала мало уделять внимания детям. Детей забрали через суд в школу-интернат (слава Богу, не лишили материнства!). Вроде бы пора остановится, но не тут-то было, наркотик стал управлять всей моей жизнью.
Милиция, тюрьма - все жизненные ценности перечёркнуты. И в конечном итоге я на больничной койке с диагнозами газовая гангрена, сепсис, цирроз печени. Но Бог даёт мне шанс выжить и дальше. И вот приговор - ВИЧ! За одну секунду пробежала вся жизнь, как фильм в ускоренном темпе. Я задавала себе только один вопрос: для чего и для кого Бог даёт мне жизнь?.. И тут звонок по телефону и приглашение в одну из благотворительных организаций. Честно скажу, шла и не верила, что такая как я кому-то нужна.
Знаете, и здесь, пусть не сразу, произошло чудо, чудо веры в человека - поверили в меня! Я иногда задумываюсь, а может мне надо было пройти именно такой путь, чтоб больше разбираться в людях, чтоб убедиться, что ты нужна тем, от кого отвернулись почти все. как известно, таких людей со статусом становится всё больше и больше, и самое страшное - это очень молодые люди.
Я рада, что свою руку помощи я протяну всем, кому она нужна!

        Сергей и Наталья вместе уже больше 2 лет. Сергею - 31 лет, Наталье - 23. У Натальи ВИЧ - отрицательный статус, у Сергея - положительный. Но это не мешает им быть счастливыми. Бесполезно искать в этой истории какого-либо подвоха. Сергей - не олигарх, готовый платить за все, включая чью-то любовь и преданность, а Наталья - не «а-ля Катя Пушкарева», радующаяся вниманию любого мужчины. Их союз основан на чувстве, о котором так много говорят, пишут и поют. На великом чувстве, именуемом любовью.
Наташа приехала в Донецк из маленького провинциального городка для учебы в институте. С Сергеем она встретилась, будучи студенткой пятого курса. Саша по делам несколько раз заходил в общественную организацию, где она проходила стажировку. По словам Наташи, симпатию она почувствовала уже при первой встрече. Хотя, наверное, по-другому быть и не могло. Вся женская часть офиса была буквально очарована Сергеем. Его привлекательной наружностью, открытостью, обаянием, прекрасным чувством юмора. Сергей, в свою очередь, был внимателен и мил со всеми девушками, но к Наташе проявлял особый интерес. Поэтому буквально на первом свидании честно и без утайки рассказал о своем прошлом. Ему было всего восемь, когда умер отец. Поэтому уже в 14 парню пришлось пойти работать на завод. Тогда же он впервые познакомился с наркотиками, и эта пагубная связь длилась более 10 лет. О том, что у него ВИЧ, Сережа узнал в 16-летнем возрасте. Случайная медкомиссия на заводе, которая включала и добровольный тест на ВИЧ, чуть не привела к смерти. Неокрепшая психика 16-летнеего пацана не могла справиться со страшной новостью. Хотелось только одного - умереть быстро и безболезненно. И способ имелся подходящий - «золотой укол». Так в среде наркозависимых называют дозу наркотика, при употреблении которой обратной дороги не существует. Возвращаясь из больницы, где сообщили о результатах анализа, Сергей встретил соседку по дому. Она сразу почувствовала, что у него что-то случилось. Как-то этой женщине удалось достучаться до сердца соседского паренька. После разговора затею с «золотым уколом» Сергей счел уделом слабых. Он же себя таковым не считал. А потому поступил в техникум, закончил его, а дальше работал по специальности. Вот только с наркотиками «завязать» не получалось. Собственных сил и воли не хватало. Но снова помогли добрые и неравнодушные люди - направили в Одессу для прохождения реабилитационного курса «12 ступеней». После чего Сергей сказал «прощай» наркотикам и «здравствуй» полноценной жизни.
          Наталья стала не только любимой девушкой Сергея, но и мамой его 9-летнего сына. Сергей уже был женат. Брак продлился недолго и после его распада папа растил сына самостоятельно. Кстати, мальчик - ВИЧ-отрицательный. Он еще слишком мал, чтобы понять, что такое ВИЧ. Поэтому информация о состоянии здоровья папы преподносится в доступной для его возраста форме. Это необходимо делать еще и потому, что уже в течение 5 лет Сергей принимает антиретровирусную терапию. Это предполагает регулярный прием препаратов, и ребенок должен понимать, почему папа каждый день пьет таблетки. Благодаря терапии состояние иммунной системы Сергея значительно улучшилось. Это подтверждается и специальными анализами, и общим самочувствием. Сергей иногда даже подтрунивает над Наташей, мол, ВИЧ у меня, а простудами болеешь чаще ты.
        Сергей уже сделал Наташе официальное предложение. Девушка не ответила отказом, но и в ЗАГС бежать не торопится. И причина, конечно же, не в том, что ее избранник ВИЧ-позитивен. Просто к браку она относится очень серьезно, и считает, что отношения должны пройти проверку на прочность. Наталья уже научилась достойно защищать свою любовь, которая периодически подвергается нападкам извне. К примеру, довольно часто ей задают следующий вопрос: зачем тебе это нужно? «Почему любовь к ВИЧ-позитивному человеку вызывает, как правило, только недоумение и осуждение? - негодует Наталья. - Возьмем, к примеру, туберкулез. Болезнь очень опасная, к тому же, в отличие от ВИЧ, передается воздушно-капельным путем. И, тем не менее, весь мир восхищается героем романа Ремарка «Три товарища», который оставался со своей любимой до последнего вздоха, или романтическими отношениями писательницы Жорж Санд и больного чахоткой композитора Фредерика Шопена. И никому не приходит в голову задать тот же вопрос: зачем им это было нужно?».
      Наверняка, многих читателей интересует отношение к выбору дочери ее родителей. Им известно о прошлом Сергея практически все. Все, за исключение его статуса. Родители - люди старой формации и донести им, что дочери ничего не угрожает, сложно. В частности о том, что благодаря антиретровирусной терапии они с Сашей смогут прожить вместе долгую и счастливую жизнь. А еще о том, что современные научные разработки дают им реальный шанс иметь в будущем совместных здоровых детей. Все это она обязательно расскажет своим родителям. И очень надеется, что они ее поймут и поддержат. «Мои папа и мама любят и уважают Сашу, - делится Наталья, - За его доброту и порядочность, а главное за то, что он искренне и ответственно относится ко мне и нашим отношениям. Думаю, что сведения о его статусе ничего не изменят. Разве из-за ВИЧ можно перестать любить и уважать хорошего человека?»

Дмитро звільнився з місць позбавлення волі 20.12.2006 року за станом здоров'я, яке різко погіршилося у неволі. До того, як попасти в колонію посиленого режиму він не був прихильником здорового способу життя. Наркотики, алкоголь, ризикова поведінка - все це привело до логічного завершення - в місцях позбавлення волі він дізнався про свій ВІЛ-статус.
До організації ЧОВ ВБО «ВМ ЛЖВС» Дмитро прийшов у січні 2007 року і відразу був орієнтований, як клієнт напрямку «Немедичний догляд». У лютому 2007 року, пройшовши курс реабілітації в РЦ «Ступени» (м. Одеса), почалася його волонтерська діяльність в Черкаському Громадському центрі комплексної допомоги ЛЖВ. Під час своєї волонтерської діяльності проявляв ініціативу та наполегливість, творчий та неординарний підхід у вирішенні покладених на нього завдань. З травня 2007 Дмитро працює соціальним працівником в напрямку «Немедичний догляд». Як соціальний працівник в своїй діяльності добросовісно та сумлінно відноситься до виконання покладених на нього обов'язків. Вмілими, змістовними заходами та способами, власним життєвим досвідом і прикладом залучає клієнтів до переорієнтації життєвих цінностей на позитивне, сприяє їх одужанню, ресоціалізації, соціальної адаптації, працевлаштуванню, направленню на реабілітацію від нарко- та алкозалежності. Прагне до самоосвіти та підвищення свого професійного рівня. Пройшов навчання на комп'ютерних курсах, брав участь у трьох тренінгах - «Добровільне консультування та тестування на ВІЛ вразливих груп населення», «Особливості консультування. Мотиваційне інтерв'ювання представників вразливих груп», «Групова робота. Групи самодопомоги та взаємодопомоги». На даний час Дмитро навчається на курсах позитивної психології. Бере активну участь у суспільному житті. Маючи активну життєву позицію, неодноразово представляє організацію Черкаського обласного відділення «ВМ ЛЖВ» на конференціях, засіданнях спостережної комісії Соснівської районної ради м. Черкаси, круглих столах, інформаційних зустрічах з ЗМІ в м. Черкаси з питань, що стосуються проблем життя людей з ВІЛ/СНІДом та їх близького оточення.
Але найголовнішими своїми досягненнями Дмитро вважає - те, що він має особистий досвід тверезого життя - 1 рік і 11 днів та отримав можливість і на далі залишатися тверезим; що він має улюблену справу, яка дає йому можливість до існування у сучасному житті; що з грудня 2007року він став членом Всеукраїнської Мережі ЛЖВ і має можливість впливати на стан ситуації проблеми запобігання ВІЛ/СНІДу в Черкаському регіоні та толерантного ставлення до ЛЖВ.
Допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі.